Якби зібрати воєдино всі вишиті Оленою Максимюк рушники, подушки, жіночі сорочки та настінні картини, посеред яких й ікони, то й експонатів для музею вистачило б…

За найскромнішими підрахунками таких експонатів у цьому музеї розмістилось би не менше тисячі.

Ще, мабуть, і до школи не почала ходити, коли маленька Оленка частенько навідувалась до своєї тітки і заворожено споглядала, як та водила голкою з ниткою по білому полотну, а відтак на ньому з’являлись кольорові візерунки. То для дівчинки видавалось якимось незбагненним дивом, від котрого не могла відвести оченят. Здавалось їй, що сама ніколи не зможе повторити щось подібне. І все ж, настала днина, коли Оленка переборола несміливість і таки взяла до рук голку з ниткою і шмат домашнього полотна…

- Як то давно було, - посміхається Олена Василівна Максимюк, - скільки літ минуло, але й досі свого захоплення не полишаю. Кладу міцні окуляри на ніс, бо зір пенсіонерки уже не той, і раз за разом верчу голкою…

Тривалий час працювала в газовій конторі і тільки після роботи, поладнавши всі домашні справи, тихенько присідала на стільчик, ближче присунувши нічну лампу, аби взятись до вишивання, зокрема й бісером.

Якби сьогодні зібрати воєдино ті численні рушники, подушки, жіночі сорочки та настінні картини, посеред яких й ікони, то можна б і  справді відкрити хатній музей. За найскромнішими підрахунками Олени Василівни таких експонатів у цьому музеї розмістилось би не менше тисячі.

До слова, турботлива мати вже завершує своє вишивання, щоб прикрасити незабаром кімнати дочки у її новозбудованому будинку.

Дай то, Боже, майстрині ще плідної праці і наснаги на многая літа.

Василь ГЕЙНІШ.