Олександр Бойченко: Феташа по-українськи

Олександр Бойченко: Феташа по-українськи

02.04.2014, 11:51

Власне, як її, цю амгарську «феташу», точно перекласти українською мовою, я не дуже й знаю. Перевірка? Ревізія? Обшук? Шмон? У кожному разі польський репортажист Ришард Капусцінський у присвяченій ефіопській революції (або, за іншим визначенням, «повзучому перевороту») книзі «Імператор» залишає це слово в оригіналі, натомість пояснює його семантику на конкретних життєвих прикладах. До тих ефіопських прикладів я ще повернуся, а тим часом – трохи про Фінляндію.

Звісно, у ці кримсько-російські дні Фінляндія спадає на думку не мені одному. А й, наприклад, Збіґнєву Бжезінському та Володимиру Єшкілєву. Щоправда, мені вона спадає інакше, ніж їм. Зокрема, Бжезінському і Єшкілєву – судячи з відповідних статей у Financial Times та на сайті «Збруча» – йдеться про добрий для України фінський приклад повоєнного мирного співіснування з нарваною совєтською імперією. Фінляндія, мовляв, примудрилася після Другої світової війни і в НАТО не вступити, і з європейського шляху розвитку не звернути, і на совєтські ринки з користю для себе працювати. Така, мовляв, мудра і гнучка (щоб не сказати «багатовекторна») була її політика.

І в цьому місці пропозиція Єшкілєва-Бжезінського повчитися у фінів мені хоч і подобається, та не до кінця. Бо, вже не кажучи про мою категоричну мрію вступити до НАТО і розірвати будь-які офіційні стосунки з Росією, Фінляндія – перш ніж досягти європейських успіхів завдяки миролюбній «лінії Паасіківі-Кекконена» – досягла їх завдяки мілітарній «лінії Маннергейма». В прямому і переносному цієї лінії значенні. А було це так.

По-перше, в січні 1918 року, коли наші замріяні пацифісти на кшталт Винниченка з Грушевським здали Україну банді Муравйова, фінські сили самооборони (шюцкор) під проводом Карла Маннергейма розгромили на півдні Фінляндії загони «червоної гвардії». І взагалі, фіни не повелися тоді на жодні більшовицькі обіцянки, а взяли й розстріляли, пересаджали або повисилали за межі країни всіх заїжджих комуністів і створили свою незалежну державу.

По-друге, взимку 1939-1940 років зібрані з «чухонської глушини» на згадану лінію Маннергейма прості фінські хлопи по суті перемогли незрівнянно чисельніші й озброєніші війська совєтського агресора. Душа співає від знайомства зі статистикою тієї «зимової війни». Наприклад, за кожен збитий фінський літак СССР заплатив приблизно тридцятьма своїми, а втрати червоноармійців убитими, замерзлими, пораненими і взятими в полон майже удвічі перевищили кількість усіх мобілізованих на війну фінів. У підсумку Фінляндія поступилася кількома відсотками території, але, знову ж, зберегла незалежність – у прямому, а не українському значенні цього слова.

Нарешті, по-третє, хоч у 1941-1944 роках той-таки Маннергейм був союзником Гітлера (а що він мав за тих обставин робити?), це не завадило йому залишитися улюбленцем нації, стати президентом Фінляндії і слушної миті розвернути армію в інший бік. І що цікаво: фінам ніколи й на думку не спадало бодай морально засудити його за колаборацію з нацистами. Бо фіни розуміють: Маннергейм у своїй діяльності керувався не інтересами Гітлера чи Сталіна, а інтересами Фінляндії. Певно, тому й живуть сьогодні по-людськи, а не по-нашому.

Одне слово, боюсь, що «фінський варіант» нам наразі не світить. І саме з тієї причини, що, як показує фінський досвід, мирно співіснувати з Росією може будь-яка країна, але щойно після того, як кілька разів добряче начистить їй всюдисущу імперську пику. Нам, зрозуміло, до таких подвигів ще далеко. Зате, на жаль, близько до змальованої Капусцінським Ефіопії періоду занепаду монархії Гайле Селассіє і приходу до влади в середині 70-х років минулого століття чи то революціонерів, чи заколотників, а чи просто ідіотів.

Паралелі між нинішніми нами і тодішніми ними – у сенсі ефіопами, а не фінами – простежуються дивовижні, у чому, до речі, український читач невдовзі зможе переконатися, оскільки невтомний Олесь Герасим уже віддав переклад «Імператора» до друку. Ну й таке: що режим Гайле Селассіє треба було валити – це сумнівів не викликає. Вибудувавши наскрізь корумповану систему правління, старий неадекват довів країну до повного маразму. Причому, в той час, коли мільйони ефіопів балансували на межі голодної смерті, нерідко дослівно її переступаючи, сам імператор та його фаворити у різних куточках країни зводили палаци зі сховками, напихаючи їх золотом, коштовностями й американською готівкою. Так тривало довго, але так не могло тривати вічно, тож нарешті вибухнули студентські протести, які переросли в революцію і детронізацію монарха.

Добре. Тобто добре було, доки падала стара влада. А коли почала поставати нова, стало гірше. З часом – значно гірше, ніж за царювання Гайле Селассіє. У хаосі революції будь-хто міг виявитися будь-ким, ніхто нікому не довіряв, усі один одного у чомусь підозрювали і навзаєм поборювали, били, так би мовити, своїх, щоб чужі боялися. Ось як про це пише Капусцінський: «Революція поділила людей на табори, і почалася боротьба... кожен стрічний міг бути ворогом... Щоб опанувати ситуацію і роззброїти опозицію, влада впровадила повсюдну феташу. Кожен може нас перевірити, бо ми не знаємо, хто на це має право, а хто ні, і краще не питати, бо це погіршує справу, краще піддатися. Нас постійно хтось перевіряє, якісь обірвані типи, з дрючками, вони нічого не кажуть, просто затримують нас і розводять руки, показуючи, що ми теж маємо розвести руки, тобто стати в позицію для обшуку... Часом феташі охоплюють цілі дільниці, і тоді це справа серйозна. Такі феташі проводить армія, яка шукає склади зброї, таємні друкарні й анархістів. Під час цієї операції чути постріли, а потім видно вбитих».

Що було далі, краще й не згадувати: військовий уряд, червоний терор, Менґісту Гайле Маріам, фізичне винищення політичних опонентів, відокремлення Еритрейської автономії, війна із сепаратистами у східній провінції Оґаден, вторгнення туди сомалійської армії, «допомога» з боку армії совєтської – коротше, саме те, про що попереджав мудрий фін Маннергейм: «Чвари у власних рядах смертоносніші за ворожі мечі, а внутрішній розлад відчиняє двері іноземним загарбникам». Шкода, якщо ми не дотягнемося до повоєнної Фінляндії. Але зовсім біда – якщо скотимося до пореволюційної Ефіопії.


02.04.2014

Джерело: zbruc.eu

1


Додати коментар

Увійти через профіль для можливості залишати авторизовані коментарі.